Тріо "Гладецький - Пушкарьов - Муренко”
ФОТО-ГАЛЕРЕЯ ПОДІЇ

„Дует Krzysztof Scieranski - Bernard Maseli”
ФОТО-ГАЛЕРЕЯ ПОДІЇ
..........................................................

• День V, останній
(“Тріо Максима Гладецького” та Дует “Krzysztof Scieranski – Bernard Maseli”)

БУТИ!!!
(ДжазБез: кольори, відвертість, завершення)

Гамлетівська дилема – не для “ДжазБезу”. БУТИ – і все тут! Другого не дано, хіба що друге поспіль “бути!” минулого року, третє “бути!” зараз і ще безліч таких неймовірно оптимістичних “бути!!!” в майбутньому у Львові та Перемишлі, на сценах пивниць, клубів, театрів, “Порохівки” та в прочинених серцях справжніх поціновувачів джазу.

І нехай сьогодні, по завершенню Третього Українсько-Польського фестивалю джазової музики “Jazz Bez...” (2003), стало неймовірно сумно і тихо, додаткове джазово-казкове “бабине літо” в грудні зникло безвісті, а на змерзлих левах біля “Порохівки” лежить шар снігу, все одно оте довгоочікуване “бути!” запевнює в наступному фестивалі за рік, дає снагу та стокрилість, бажання музики та нових вражень, емоцій, гуртів, інструментів, натхнення, життя, зрештою. “Заради таких фестивалів варто жити”, - сказав один польський джазмен і мав цілковиту слушність.

Тож, останнього дня, а саме сьомого грудня, в неділю, публіка була особливо числення, піднесена, збуджена, жвава, енергетично вибухова і, здавалося, саме сьогодні буде кульмінація фестивалю, вибух! Що і сталося...

Жаринкою-кресалом до тої бомби стало тріо Максима Гладецького, а радше вібрафон Андрія Пушкарьова. Ба-а-а-а-ах! І все. Година виступу? Яке там, минула за мить, публіка, наче під дією надсильного наркотику, вставала з місць, долоні вже просто боліли від оплесків, хтось не міг втриматися і засвистів від кайфу, у знак подяки, та як ще виразити нашу вдячність цій джазовій феєрії, яка вводила нас усіх без винятку в стан афекту, трансу, екзальтації, ще чогось, але цілком протилежного до реальності!!!

Джазфани піднімали червоні свічки, сканували “браво” та “бравісимо”, “ще! Ще! Ще!”, і, це “ще” на біс тривало кілька разів, музикантів ні за що не відпускали, втомлених, виснажених, спітнілих, а вони вже вкотре йшли на сцену знову, аби продовжити казку. Зрештою, описати це неможливо і навіть якось соромно, бо ЦЕ треба чути і відчувати, тому радше обмежуся інтерв’ю із цими трьома прекрасними музикантами, справжніми творцями казки...

• “ТРІО МАКСИМА ГЛАДЕЦЬКОГО”

Максим Гладецький (контрабас),
Андрій Пушкарьов (вібрафон),
Олександр Муренко (барабани)

Андрій Пушкарьов: “Від фестивалю дуже приємні враження, особливо приємно, як нас тут прийняли, а це вже 50% справи. Настрій публіки передається і ти зовсім інакше почуваєш себе на сцені. Нас не витиснула публіка, як лимон, ні, навпаки, вона дала такий неймовірний імпульс!

Джаз? В першу чергу це можливість і здатність виразити себе, своє бачення, свою інтерпретацію теми. Є в мене така давня ідея змішати джаз із класикою. Ця ідея наразі в зародковому стані, я саме над нею працюю. Не одним Жаком Люсьє багата земля... Гадаю, цей мікс для мене дуже близький. Звісно, джаз – це імпровізація.

Вібрафон – інструмент надзвичайно великих можливостей, і саме в тріо. Адже існує велика різниця, коли на сцені грає шестеро людей, в тебе клавішна “підкладка”, гітари, ще щось, і вібрафон як сольний інструмент, як труба, саксофон. Кардинально інше в тріо, коли вібрафон замінює рояль, коли гармонійне наповнення та імпровізація, тематизм, все це – ось тут, у чотирьох пальцях. У піаніста десять пальців, у вібрафоніста – чотири. Є варіанти тримати по три палки в одній руці, але ця ідея провалилася і не спрацювала.

Мені доводилося грати у великих командах, де я виконував виключно соло. В тріо це зовсім по-іншому, набагато цікавіше. Ще більше мене приваблює, взагалі, вібрафон як сольний інструмент, незважаючи на те, що в нього малуватий діапазон (усього три повних октави), але саме як сольний він надзвичайно цікавий. І я вас запевняю, що й поготів не все написано для вібрафону, як для соло, так і в тріо. Це величезне поле для діяльності.

Як чуюся володарем “Греммі” (2002)? Цю нагороду я отримав за диск “Після Моцарта”, який ми записали разом із “Кремератою” Гідона Кремера 2001-го року, з яким я маю щастя працювати протягом вже п’яти років і об’їздив практично весь світ (грав у найкращих концертних залах світу: Японії, Америки тощо). Це, направду, надзвичайно цікаво. Людина ця перш за все цікава тим, що в душі він – джазмен, тим, що будь-яку класику (чи то концерт Моцарта, чи Вівальді) він переносить крізь себе і тільки крізь себе. Так, він грає за готовими нотами, але емоційний рівень і мислення у нього абсолютно своє і неповторне, він інтерпретує виключно на свій лад. Я в нього, звичайно навчаюся.

Так-от, ми записали диск, куди увійшли композиції, написані і до Моцарта, і після, і сучасні, вийшов такий собі жартівливий диск із серйозними подекуди композиціями. Я знав, що диск номінувався, але коли мені повідомили, що він отримав “Греммі”, то – просто супер! Дуже приємно, надзвичайно.

А щодо українського джазу, то в нього треба вкладати гроші. На жаль, ми зараз живемо в такому світі, що без грошей нічого не працює. Талановитих музикантів дуже багато, повірте. Ви ж чуєте, п’ять днів йде фестиваль, - це тільки підтвердження моїх слів. Але ж це не фінансується зовсім, не спонсорується, музиканти собі самі щось шукають, а будь-який проект без грошей приречений на провал.

Наприклад, ми зібралися три роки тому, у нас були грандіозні плани, один мій товариш мав організувати нам турне в США. Тобто ми ніби зібралися під готовий вже проект. Після 11 вересня американці перестали думати про якісь гастролі, це все “накрилося”, але тріо в нас є. І це неймовірно приємно.

ДжазБез без... без... без... (ви мене схопили зненацька, дайте подумати...) Скажімо так, постараюся бути оригінальним, без... неправдивості, невідвертості”.

Максим Гладецький: “Враження просто неймовірні. Ми не чекали на такий прийом у Львові, це щось унікальне. Ми просто навіть не були до цього готові. Нас класно приймали в Польщі, наші концерти завжди дуже добре проходять у Києві, але такого фурору ще не було ні разу!!! ”

Олександр Муренко: “Так, публіка надзвичайна. Дивишся в зал: люди сидять буквально із роззявленими ротами... Вони тебе уважно слухають і мені здається, те, що ти їм віддаєш, повертається до тебе більшим втричі. Словом, було дуже приємно, класна атмосфера в залі, позитивна енергетика, грати було надзвичайно комфортно, настрій був прекрасний. Головне – грали самі собі в задоволення!

Джаз для мене? Гарне питання... Я не поділяю музику, я не кажу, що джаз – це добре, рок – це погано, а реггі – взагалі не моє. Джаз наразі для мене один із проектів, я люблю різні стилі музики і граю в них залюбки. В джазі просто інші фарби, інший спектр динаміки, спектр настрою, інший дух. В кожної музики є свій дух, який панує на сцені. Кожна музика має свої тони та відтінки, вони по-своєму прекрасні, не можна ділити, розрізати музику. Музика є музика...

Колір нашої музики? У нас це мікс, не традиційний чорний джаз, Андрій робить аранжування пісень, ми вклеюємо туди елементи класики, самби тощо... Отримуємо такий хороший коктейль: музика барвиста, яскрава, строката навіть”.

Максим: “Для мене джаз – це засіб існувати енергетично. Добре зіграний квадрат імпровізації, причетний до справжньої музики, дає потім якісь внутрішні сили жити далі справжнім життям, не просто там, їсти, курити, ходити в туалет... Дає можливість духовного справжнього життя.

Джазову музику не можна просто грати по нотах, її треба постійно звідкись витягати, звідкись згори, отримуючи відповідний “доступ” туди. Весь час прагнути дістати щось справжнє, тобто Істинне звідтіль. Адже насправді, люди не чують звуків, гармонії, їм байдуже, що ти там граєш, важливо, як ти це робиш і що ти при цьому віддаєш, що приносиш.

Хороших музикантів – маса, і всі вони грають різні звуки та ноти, але люди отримують насамперед енергетику, і будуть залюбки з тобою ділитися, якщо ти це їм даєш. Сьогодні це було просто неймовірно, був колосальний енергообмін, зал нас заряджав фантастично!

Побажання “ДжазБезу” – бути завжди, побільше хороших виконавців, багато різних гуртів, побільше своїх, українських музикантів, яких у нас багато, але їх треба піднімати і робити мікс європейських та американських музикантів”.

Олександр: “Так, бо, знаєте, всі звикли говорити про Америку, Францію тощо... Я не вважаю наших музикантів менш талановитими, просто про нас ніхто практично не знає, та й ринок в нас трошки інший, тому час це все підняти бодай на один щабель. Ми – за справжню “живу” музику, не за “пластмасу”, яка в нас продається. За відверту і правдиву музику”.

Андрій: “В першу чергу – БУТИ! І залишатися, існувати, приєднуюся до хлопців, побільше добротних виконавців, щоб це був обмін культурами, ідеями, безумовно. Чесно скажу, мені зараз неймовірно цікаво послухати друге відділення, і вчора в Перемишлі було цікаво. Особисто я таким чином неймовірно збагачуюсь”.

Повертаюся з гримерки до залу: приготування наступних гостей, польського дуету. Після кульмінації публіка геть виснажена, але ще доволі збуджена, черга за львівським пивом, хтось вбирається додому, інші з нетерпінням чекають на продовження фієсти. Якось гостро відчувся брак фестивалю вже сьогодні за кілька годин, вже завтра ввечері, позавтра і так далі... Підкачує депресняк, як і торік, шкода, немає Йорґоса Скольяса, аби з ним затанцювати, наступаючи всім на ноги... на зло. Шкода. Але немає часу мріяти, біжу вниз по поляків...

Перед виступом дуету нам таки пощастило вихопити музикантів з-за столиків і взяти невеличкі інтерв’ю...

• Дует “Krzysztof Scieranski – Bernard Maseli”

Бернард Маселі
(вібрафоніст, композитор, аранжувальник, виробник, педагог),
Кшиштоф Сьцєраньскі (бас-гітара, педагог)

Бернард Маселі: “Чим є для мене джаз? О, то складне питання і так “в лоба”. Знаєш, часто люди запитують, чи то є стиль життя, а чи якась філософія. Я ж мушу сказати таке, що може дивно звучати, але я не маю жодної спеціальної філософії щодо джазу, бо ніколи не грав і не граю чистого джазу. Грав ф’южн, фанк, далі граю поп, джаз, зміксовані речі. Я радше гадаю про музику, аніж про джаз як про щось надзвичайне.

Джаз – то просто ґатунок музики. Так, я не можу жити без музики, але якби ти мені казала слухати і грати винятково джаз, то би просто вмер! Адже є стільки ще прекрасної та геніальної музики, яку просто таки кохаю: і треки з фільмів, і симфонічні оркестри. Кохаюся у фанку, Боже, який то прекрасний, фантастичний фанк!

Що найбільше люблю саме в джазі? Він навчив мене вільності в музиці, бо джаз – дуже відвертий, він дає багато свободи. В нім я навчився відкриватися. В нім головне – імпровізація. Того ця музика для мене є дуже важливою та близькою. Про український джаз, на жаль, не знаю багато. Виступаю, власне, у Львові вперше”.

Кшиштоф Сьцєраньскі: “Джаз є дуже поважним мистецтвом. Мистецтвом призначення... Може бути гарним, може бути... та усім, зрештою. Для мене великою мірою джаз є імпресією. Я дуже вразливий на кольори... Якого кольору джаз? То залежить, хто грає. Якщо темношкірі музиканти, то сірого, бо вони полюбляють акорд с79+, він забирає малу і велику терцію... Полюбляю так само той акорд, можу годинами грати фанк, бо той колір також є кольором фанку.

Кожен із семи акордів має свій колір, як і кожна інтонація. Однак, джаз є подібний до блюзу, який є музикою почуттів. Очевидно, що джаз є музикою свободи, він виражає красу через звуки та ритми. Не виключно інтелектуальний, але до певного рівня, так. Деякі джазові силі є дуже інтелектуальною, “живою” музикою, єдиною, яка постійно розвивається без огляду на моду та на прогрес техніки.

Джаз може бути прекрасною імпресією, яку можемо пам’ятати до кінця життя. Чому джаз, не рок, не фанк? Тому, що музиканти мого віку, які колись слухали рок-н-рол, грають на багатьох інструментах, вважають, як і я, що ті канони, які є в рок-музиці, вже вичерпалися. Більше не можу цього слухати, бо то – повтор, це все я вже знав. Я ціную багато старих речей, які колись були новими, там був вираз, була експресія. Натомість в джазі той самий твір можна зінтерпретувати, скажімо, в тисячу різних способів. Так само, які в любові – її можна виявляти в тисячу різних способів, а чи в мільйон, так?

ДжазБез без чого?.. Наразі не привезли мені ще з Польщі до гітари спеціальний пристрій, не знаю, як буду без нього грати. То все одно, що їхати на авто, заправляючи його не бензином, а водою, - нікуди так не заїдеш. То наразі ДжазБез без нього, але, гадаю, все буде гаразд.

Про український джаз знаю зовсім мало, шкода, але то надолужу. Знаєте, українським музикантам, так само, як і польським, дуже важко себе реалізувати на світовій арені, адже раніше кордони були закриті, зараз відкриваються, але більше не для нас чи для вас, а радше для самих американців, аби грати для нас. Так, то є фантастично, але ж і ми хочемо заграти в Лондоні чи Нью-Йорку, правда?

А “Дзизі” на її ювілей бажаю прекрасних концертів, звісно, джазових, щоб вона могла запрошувати на них найкращих музикантів світу, які наразі живуть і творять фантастичну музику, які би не тільки показали, що вони вміють, а й змогли відчути ту “орієнталістику”, присутню тут. Бажаю всього найкращого, довгих літ існування, і ... того приладу, що його мені так треба на сьогодні концерті...”

Прилад був. Ще б пак, адже гаслом того останнього дня було саме “БУТИ”! А ще в одного із організаторів був День Народження і в темну залу заносили торт зі свічками, співаючи “Многую літу”, співаючи як для іменинника, так і для самого фестивалю “Джаз Без”. Без жодних вагань, одноколірності та одноманітності, без жодних “бути-чи-не-бути”.

Просто “Джаз Без”!!!

Висвітлювала фестиваль разом із Володимиром Зайковським Марія Титаренко.